1070986_w100_h100_logotipanimirovanyj.gif





#5 2010 | VIA EST VITA, або Як стають дорожником у серці

VIA EST VITA,
або Як стають дорожником у серці

         Сентенцією «Via est vita», що з латині перекладається як «дорога – це життя», завжди керувався Віктор Тимофійович Гуц – видатна особистість, умілий керівник дорожньої галузі. Не стало цієї непересічної людини 13 років тому, але пам’ять про її добрі справи живе у сповнених вдячністю серцях. Колеги поважали, шанували і цінували, рідні й близькі безмежно любили, талантом захоплювалося молодше покоління. Будувати дороги Віктору Тимофійовичу доводилося не лише в Україні, а й в Білорусі, Сибіру, Вірменії. У якому б куточку Радянського Союзу він не був, скрізь знаходив друзів та однодумців.

Найсвітліші роки, затьмарені війною

Справжнім новорічним подарунком для родини Гуців, яка проживала на Черкащині, стало народження первістка Віктора, а тому 1 січня 1936 року відзначали подвійне свято. У 1939 році батька, Тимофія Опанасовича, бухгалтера за спеціальністю, та матір, яка працювала статисткою, перевели до Луцька.
22 червня 1941 року. Ніхто не підозрював, що цей день чорною міткою навічно увійде в історію. Львів був одним із перших міст України, яке захопив ворог. Сім’я Гуців опинилися у самому серці бомбардування – навпроти університету «Львівська політехніка». Повсюди паніка, вагони переповнені. Батькові насилу вдалося посадити дружину й сина на поїзд без жодної валізи. Невдовзі Тимофія Опанасовича забрали на фронт. Потім – полон. Марія Іванівна, не маючи ні копійки за душею, звернулася за допомогою до знайомих та сусідів і за позичені продукти харчування викупила чоловіка. Чекаючи на прихід Радянських військ, деякий час він переховувався. Не важко здогадатися, що дитинство Віктора було сповнене жахом війни й численними людськими смертями.
До 14-річного віку хлопець жив із дідусем і бабусею на Донбасі. Йому майже не довелося поніжитися в обіймах материнської любові, адже мав ще трьох менших братиків, які потребували уваги. Можливо, у тому віці в нього сформувалася велика повага до людей старшого віку, тому він усе своє доросле життя їм допомагав. Вірна супутниця, любляча дружина, яка прожила з Віктором Гуцом 39 років, Ольга Михайлівна Гуньовська пригадує: «Одного разу ми з ним їхали на банкет до друзів. Дорога була неблизька. Ми зупинилися, щоб перепочити. Неподалік я побачила дорожню робітницю. Коли я подивилася в її обличчя, мені здалося, що від відчаю вона аж почорніла. Не втрималася я, щоб не запитати в неї, що сталося. Жінка  розповіла, що в неї семеро дітей, свого житла немає, грошей катастрофічно не вистачає ні на одяг, ні навіть на їжу, а до школи дітям нічим добиратися. Мій чоловік стояв осторонь, але чув кожне слово. Він запитав у неї лише про те, якому підрозділу вона підпорядковується, і ми поїхали далі. Невдовзі я дізналася, що завдяки його клопотанню цій незнайомці дали помешкання, забезпечили матеріальну допомогу та організували транспорт для школярів».

Доросла юність

По-дорослому проявив себе юний Віктор тоді, коли проти волі батька, який хотів забезпечити йому майбутнє медика, самостійно вирушив до Львова, де вступив на будівельний факультет Львівської політехніки.
Щирий комсомолець, невтомний організатор університетського життя, підкорювач дівочих сердець… Цей успішний студент був окрасою кожного молодіжного заходу. На нього хотіли бути схожими однокурсники, які інколи заздрили його популярності. Ніхто навіть не помічав, що всі п’ять років навчання він проходив в одному спортивному костюмі та жовтій сорочці, адже стипендії на новий одяг не вистачало, а багатодітна родина мала змогу допомогти тільки ящиком картоплі.
Студентка геологічного факультету Ольга могла й не познайомитися з чорнявим красенем, якби її подруга не вмовила відвідати вечір танців для будівельників. Дівчина йти дуже не хотіла, їй потрібно було готуватися до виступу в самодіяльному гуртку, активною учасницею якого вона була. «Пізніше я дізналася, що Віктор давно поклав на мене око, – розповідає Ольга Михайлівна, – але чекав на слушний момент. І він трапився, коли розпочався повільний танець». Хлопець запросив Олю, а потім ще раз, і ще раз…
Тепер усі студентки їй заздрили. До неї майже щодня ходив на побачення один із найвродливіших юнаків. Одного разу подруги Ольги розповіли Віктору, що вона обожнює шоколад. Щоб зробити коханій приємне, він купив 200 грамів найдорожчих цукерок. Та на нього чекала несподіванка: дівчина заявила, що має на них алергію. Їй не хотілося, щоб хлопець витрачав гроші, яких у нього було обмаль, адже жив на одну стипендію. «Якось у середині 90-х років чоловіка пригостили модними на той час цукерками «Вечірній Київ». Я навіть не помітила, як з’їла їх майже всі. Він, побачивши це, дуже злякався, що я можу померти від алергії. Так, через більше ніж 20 років він дізнався про мою пристрасть до шоколаду», – згадує Ольга Гуньовська.
Навчання в університеті Ольга закінчила на рік раніше за Віктора. За направленням вона поїхала на роботу до Феодосії. Почалося тривале любовне листування. Одного разу хлопець написав, що приїде до неї під час зимових канікул і вони одружаться, а тому вона мала починати організовувати весілля. Допомали в цьому дівчині всі, хто її знав. Подруги скинулися грішми й подарували красивий сервіз. Сусіди активно готували святковий стіл. Не вистачало лише одного – нареченого. Щодня схвильована дівчина бігала на пошту: ані листа, ані телеграми. Розчаруванню не було меж. Їй здавалося, що з неї всі глузують, а сором роз’їдає душу. Невдовзі прийшла довгоочікувана звістка від Віктора з такими словами: «Ти мене пробач, але моєму сусідові по кімнаті не було куди податися на канікули, і я повіз його до своїх батьків у Лубни». Після такого нерозважливого вчинку дівчина попросила його зникнути з її життя назавжди.

Добро повертається сторицею

Молодого інженера-геолога Ольгу Гуньовську направили на стажування до Краснодару (Росія). Листи, які продовжували надходити від Віктора, на прохання Олі спалювала подруга. Зв’язок обірвано. Хлопця викреслено з розбитого дівочого серця. Цією сумною нотою могла закінчитися чергова історія нещасливого кохання, та чому судилося бути, того не минути. Втрутилися небайдужі до долі Віктора друзі, які викликали Ольгу до переговорного пункту і благали її хоча б зробити вигляд, що вона пробачила хлопця. Так, він зробив помилку, але з ким не буває? Розповіли, що за місяць до здачі диплому він навіть не почав над ним працювати! Це значить, що п’ять років його навчання у вузі будуть марно витраченим часом. «Серце – не камінь, – зізнається Ольга Михайлівна. – Я знала, як важко йому було вчитися без батьківської підтримки, тому погодилася, щоб він приїхав до мене в Крим. Був дощовий холодний квітень, він стояв такий винний і нещасний, що я не могла не пробачити». Наступного дня пара попрямувала до РАГСу подавати заяву. Потрібно було чекати місяць, та одруження відбулося вже через п’ять днів завдяки тому, що працівниці держустанови пішли закоханим назустріч. «Ніхто не міг встояти перед його чарами!», – підкреслює дружина.
Щасливим Віктор повернувся до Львова готуватися до захисту диплому. Ніхто не знає, яким чином, але він устиг виконати всі розрахунки та креслення. Його мали направити на роботу в Крим, де на нього чекала молода дружина. Та сталося не так, як гадалося. Замість чоловіка надходить лист з Білорусі. Від погляду на незвичну поштову марку, серце молодої жінки схвильовано закалатало. «Пробач мене, що я не приїхав до Феодосії. Там і без мене є кому будувати дороги. Партія і держава не для того мене 15 років вчили, щоб я в Криму папірцями шарудів. У Білорусі нема жодного дорожника з фаховою освітою». Під впливом емоцій вона вирішила розлучитися. Цього разу в долю подружжя втрутилися її батьки й сестри, вмовляючи не робити такий доленосний крок. Дружина Віктора Тимофійовича розповідає: «Мої рідні не стали винятком і так само, як і всі інші, піддалися його шарму. Маму він прихилив до себе тим, що почистив криницю, батька – викосивши поле. Усе село ходило дивитися на вправного юнака». Ось так, спільними зусиллями доброзичливих людей Віктор і Ольга залишилися разом.

Коли ступив на шлях майбутнього міністра

У Вітебську Віктор Гуц відразу був призначений директором асфальтобетонного заводу. Згодом працював виконробом дорожньо-будівельного району №3 Гушосдору при Раді Міністрів Білоруської РСР. Він зарекомендував себе організованим і відповідальним працівником, а тому його не хотіли відпускати до України. Дізнавшись про вагітність молодої дружини та її незадовільне самопочуття, Віктор усе кинув і вантажним літаком прилетів до Криму. «Серед глухої ночі у вікно хтось постукав. У мене була дуже висока температура. Коли побачила чоловіка на порозі, втратила свідомість, подумавши, що це галюцинація». Кілька місяців він залишався з Ольгою, доглядаючи її та не бажаючи знову полишати саму.
Через деякий час із місця роботи йому надійшло кілька листів з обіцянками забезпечити житлом, а дружину роботою. І він поїхав. За ним попрямувала й Ольга, щоб у Білорусі народити дитину. Та квартири її чоловік так і не отримав. Натомість знімав будиночок у маленькому селі. Навкруги болото й суцільне бездоріжжя. Ні лікарні, ні належних санітарних умов. Жінка повернулася в Україну. «Народжувала я у Львові, де жили мої сестри. Пам’ятаю, як у день виписки двері палати відчинив красивий і статний чоловік з оберемком піонів. Це був мій Віктор, який приїхав до свого сина»,  – з ностальгією зауважує Ольга Михайлівна. За традицією родини Гуньовських дітей називали на честь давньоруських князів, тому хлопчика охрестили Олегом. Наступного дня молодий батько вирушив до Білорусі розвивати тамтешню дорожню мережу.
У 1960 році Ольга Гуньовська працювала у тресті «Харківнафтогазрозвідка». У Харкові вона отримала квартиру, куди переїхали її батьки, щоб доглядати онука. Віктор у цей час був задіяний на будівництві траси Вітебськ – Ленінград, однак, не витримавши розлуки із сім’єю, самовільно повернувся на Батьківщину. За це отримав у трудовій книжці запис «Звільнений за невихід на роботу», через який у Харкові півроку не міг ніде влаштуватися працювати. Ольга Михайлівна мала чимало впливових знайомих, та він через гордість не хотів приймати допомогу, тим паче від жінки. Зрештою, Віктор Тимофійович обійняв посаду інженера групи технагляду Харківського обласного управління будівництва й експлуатації шосейних доріг. Згодом став головним інженером та заступником начальника цієї ж установи. Коли відбулася реорганізація Харківського облдорупру в обласне виробниче управління будівництва і експлуатації автомобільних доріг («Облдорбуд»), його керівником призначили Віктора Гуца, який перебував на цій посаді до 1978 року. «Працював удень і вночі, – зазначає Ольга Гуньовська. – Я його розуміла, адже нелегко будувати дороги у такій безкам’яній області, як Харківська».
Завдяки титанічним зусиллям Віктора Гуца Харківський облдорбуд був одним із кращих в Україні, а також у числі перших за кількістю й темпами якісного будівництва доріг до сільських населених пунктів. Упродовж десяти років роботи в Харкові довелося подолати не одну перепону чи ускладнення, виконати сотні важливих пріоритетних завдань, здобути весь необхідний обсяг знань, який потрібен для керівника вищого рангу.
Георгій Жучко, колишній начальник об’єднання «Украмагістраль» та підлеглий Віктора Тимофійовича, згадує: «Це була людина, яка хотіла й могла брати на себе відповідальність за поставлені завдання, оскільки знала, як їх виконувати. За сучасною термінологією, Гуц був не лише мудрим керівником, а й вправним менеджером. Звісно, він не завжди робив усе правильно, адже всім властиво помилятися, але вмів учитися на своїх помилках. Це найголовніша риса для керівника. Він був таким із першого дня нашого знайомства й до останнього».
Поруч із таким успішним чоловіком, як Віктор Гуц, крокувала своєю не менш перспективною дорогою Ольга Гуньовська – першовідкривач десяти газоконденсатних родовищ, член-кореспондент Української нафтогазової академії, автор більше 80 наукових праць, відмінник розвідки надр СРСР, почесний розвідник надр України. У 1978 році їхній сім’ї доводиться переїжджати до Києва, оскільки Віктора Тимофійовича призначають заступником міністра Міністерства будівництва й експлуатації автомобільних доріг УРСР.

Продовження історії життя визначного дорожника Віктора Гуца читайте в наступному номері.


Обложка журнала "Дорожня галузь" №5 2017

№5 2017

Читайте у номері:

  • Прокладаючи дороги у краще майбутнє
  • Проектна справа в дорожньому будівництві: проблеми, досягнення, завдання на майбутнє
  • Китайський прорив. Які дорожні проекти планує реалізувати в Україні China Road and Bridge Corporation
  • «Будівництво століття»: чергова спроба
Провідні підприємства

Будівництво доріг
Дорожнє облаштування
Дорожні матеріали
Дорожня техніка

Загальне голосування

Чим потрібно доповнити рубрику "Дорожня техніка"?
 

 

Розробка сайту - інтернет-студія Бо-Ко

Новини по E-mail: